• Експертні матеріали:
  Грабовський Сергій
  ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД ЛІВОГО ЦЕНТРУ І ПОЛІТИЧНІ ТАБУ
• Попович Мирослав
  СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ПОЗИЦІЯ В УМОВАХ УКРАЇНИ
• Томенко Микола
  ВИЗНАЧЕННЯ ПОЛІТОЛОГІЧНИХ КООРДИНАТ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ЛІВОГО ЦЕНТРУ
• Хмелько Валерій
  ЛІВІ, ПРАВІ, ЦЕНТРИСТСЬКІ ОРІЄНТАЦІЇ В ПОЛІТИЦІ: ПОГЛЯД СОЦІОЛОГА НА ЇХ ЗМІСТ

• Паpтійна позиція:
  Буздуган Юрій, Фінько Антін, Скоморощенко Олена
  УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ: ЧАС ПРОГРАМОВИХ ЗМІН

Сучасна європейська соціал-демократія, соціальний лібералізм, лівоцентризм - поняття, що набувають все більшої популярності серед політичної еліти України. Ця збірка матеріалів провідних українських експертів в цій царині присвячена визначенню базових ідеологічних засад та політичного змісту, а також аналізу сучасного стану і можливих перспектив “лівого центру” в Україні. При цьому авторський колектив виходив з того, що Україна об’єктивно потребує широкого і сильного лівоцентристського демократичного руху, який активно пропагував би стратегію модернізації українського суспільства на цивілізованих засадах і підтримував формування ефективної соціально-орієнтованої ринкової економіки та сучасного постіндустріального суспільства. Такий незалежний рух зі своєю альтернативною стратегією реформ, має стати запорукою як проти відновлення в Україні комуністичного тоталітаризму, так і проти становлення кланово-олігархічного режиму.

В збірці розглядається широке коло питань, пов’язане з цією проблематикою. Так, в ній дані ідентифікація лівої, правої та центристської політичних орієнтацій з точки зору сучасних соціологічних уявлень та науково-соціологічне визначення цих орієнтацій. Наведені соціологічні результати щодо політичних орієнтацій в Україні, що демонструють превалюючий лівоцентристський настрій її населення. В збірці дані деякі коментарі щодо політичної ідеології можливого "лівого центру" - ідеологічних настанов, світогляду і принципів політичної поведінки, а також щодо його спроможності сформулювати привабливу “національну ідею”. Також розглядається можливий шлях консолідації широкого загалу лівоцентристів від ліберальних соціалістів до соціальних лібералів та перспектива формування потужного “лівого центру” як ядра “третьої сили” в Україні. Політикам, які претендують на звання лівоцентристів, корисно буде ознайомитися з аналізом історичного досвіду європейського лівоцентристського руху в контексті вироблених ним політичних і моральних табу. Тобто з добровільними заборонами на ті типи ідеологічної, політичної, організаційної та іншої діяльності, які ведуть до катастрофи лівоцентризму. Окремо розглядається питання ідеологічної мобільності правлячої еліти та теперішньої моди привладних політичних кіл та партійних структур на “лівоцентризм” і “соціал-демократію”, а також аналізується співвідношення реального змісту та характеру діяльності окремих політиків та партій з її публічним окресленням.

Насамкінець в авторській статі керівників партії висвітлюються програмові засади Соціал-демократичної партії України (єдиної, що надала свій матеріал для цієї збірки).

Віктор ВОВК, керівник проекту

президент Київського міжнародного інституту соціології

Позначення різних орієнтацій політики такими термінами, як “ліва”, “права”, “центристська”, або “лівоцентристська” чи “правоцентристська”, стали досить звичними у повсякденній лексиці і політиків, і журналістів. Але щодо того, чим конкретно ці орієнтації відрізняються за своїм змістом, достатньо певні висловлювання зустрічаються, як правило, лише стосовно крайніх орієнтацій - лівої та правої. І це зрозуміло. Більше вісімдесяти років у нашому суспільстві панувало протиставлення саме двох крайніх орієнтацій. І позначалися вони дуже узагальнено й коротко - як “соціалістична” і “капіталістична”, хоча в дійсності мовилося весь час тільки про дуже радикальні їх версії - комуністично-соціалістичну та буржуазно-капіталістичну. І мало хто в нашій країні й сьогодні знає про те, що в більшості країн світу словом “соціалізм” позначають зовсім не те, що називали цим словом в колишньому “соціалістичному таборі”. Хоча багато хто вже усвідомлює (головним чином завдяки телебаченню), що “найкапіталістичніші” країни світу дуже мало подібні до того зображення капіталізму, що створювалося комуністичною пропагандою.

Коли ж необхідно окреслити особливості центристської орієнтації в політиці, а тим більш лівоцентристської чи правоцентристської, звичних ідеологем не тільки радянської, але й пострадянської публіцистики вже недостатньо. Маючи на меті позначити специфічні особливості цих орієнтацій з точки зору наукового знання, а не тієї чи іншої ідеології, спробуємо поглянути на проблему ідентифікації названих політичних орієнтацій з точки зору сучасних соціологічних уявлень.

У сучасній соціології розглядаються та аналізуються дуже багато аспектів соціальної диференціації, характеру якої набувають різні види соціальних нерівностей. Але щодо тих з них, які мають характер також і соціального розшарування (нерівності у доступі до соціальних благ), то головна увага приділяється їх чотирьом основним видам: нерівності соціально-економічних угруповань (класів, верств), етнокультурних (етнічних, расових), статевих та вікових. Різні ж політичні орієнтації, якщо вести мову про європейську традицію, прямо чи опосередковано відрізняються саме своїми позиціями стосовно соціальної нерівності. Головним чином між соціально-економічними та етнокультурними групами, а також між чоловіками та жінками. Можливо, тому, що через соціальні нерівності, пов'язані виключно з віком, за примусом природи з плином часу проходять усі члени суспільства без винятку.

Перш ніж розглянути відмінності різних політичних позицій стосовно названих видів диференціації окремо, доцільно взяти до уваги ті загальні концептуальні відмінності, які існують у ставленні до диференціації взагалі. Це зумовлено тим, що в сучасній соціології немає загальноприйнятої теорії походження соціального розшарування та його ролі в процесах відтворення суспільства і його змін. У поточному столітті у світовій соціології сформувалися та поширилися в основному два різних типи макросоціологічних теорій - функціоналістські і конфлікціоністські. Ці два теоретичні підходи до пояснення будови суспільства та макросоціальних процесів фактично є протилежними й конкуруючими. Якщо характеризувати їх коротко, то необхідно звернути увагу на такі основні моменти.

Функцiоналiстський пiдхiд (він базується на iдеях Герберта Спенсера та Емiля Дюркгейма) характерний тим, що розглядає суспільство як єдину цілісну систему, що складається з функціональних підсистем. Тобто з таких частин, які виконують певні функції відносно одна одної і суспільства в цілому, доповнюють одна одну і одна від одної взаємно залежні. І головну увагу функціоналізм зосереджує на з'ясуванні того, яким саме чином різні частини суспільства виконують свої функції і забезпечують збереження суспільства, його стабільність як певної цілісності.

Виходячи з такого бачення суспільства функціоналісти пояснюють iснування соціального розшарування тим, що воно корисне для суспiльства в цiлому і необхiдне для нього. З точки зору функціоналізму розшарування потрiбне суспiльству для того, щоб, по-перше, виконувалися усi соціальні ролі, виконання яких необхідне для нього, а, по-друге, щоб мотивувати людей до виконання їхнiх обов'язкiв, пов'язаних з їх соціальними ролями. Ця мотивацiя є важливою для усього суспільства через те, що обов'язки, які пов'язанi з рiзними соціальними ролями, не є однаково приємними, не є однаково важливими для виживання суспільства і не є такими, що рiвною мiрою потребують рідких здiбностей і талантiв. Нерiвнiсть же виявляється в тому, що найвище винагороджуються ті позицiї, які повинні займати найталановитiші та найквалiфiкованiші члени суспільства і які є для нього функцiонально найважливiшими.

Протилежний, конфлікціоністський підхід до розуміння суспільства та соціального розшарування (він базується на ідеях Карла Маркса та Макса Вебера) характерний тим, що майже усі історичні форми суспільства (за винятком, іноді, лише первісного) розглядаються як нецілісні системи. А як такі, що складаються з підсистем, утворених соціальними групами з протилежними інтересами, які конфліктують між собою за поділ основних дефіцитних соціальних ресурсів (багатства, влади, престижу) та які одна від одної залежні значно більш однобічно, ніж взаємно. Головну ж увагу конфлікціонізм зосереджує на з'ясуванні того, яким саме чином різні частини суспільства борються за свої інтереси і як ця боротьба забезпечує якісні зміни в устрої суспільства - руйнування його старого соціального устрою та формування нового.

Якщо функцiоналiсти розглядають конфлiкт як дещо ненормальне, як ознаку розладу у суспiльствi, то конфлiкцiонiсти, навпаки, розглядають конфлiкт як головне джерело суспiльного розвитку. З точки зору конфлiкцiонiзму суспiльство завжди знаходиться у станi змiн, а джерелом цих змiн є конфлiкт основних інтересів.

Виходячи з такого бачення суспільства, конфлікціоністи пояснюють iснування соціального розшарування тим, що воно корисне і необхiдне не суспільству в цілому, а тій групі чи групам, якi мають владу, щоб панувати над iншими і експлуатувати їх. Тобто щоб мотивувати залежних від панівних груп до виконання обов'язкiв, нав'язаних їм їх нижчим соціальним станом, і привласнювати значну частину створюваного ними багатства. Для цього домінуючі групи використовують як ідеологічний вплив, так і політичну владу.

З викладеного вище неважко побачити, що конфлікціоністський і функціоналістський підходи фактично є ідейно-теоретичним підгрунтям, відповідно, тих політичних орієнтацій, які в європейській традиції характеризуються як ліві і праві. Так, з теоретичних позицій конфлікціонізму суспільству треба позбавитися соціального розшарування. Зрозуміло, що політичні орієнтації прихильників такої мети належать до лівої частини політичного спектра. І навпаки, з теоретичних позицій функціоналізму суспільству треба відтворювати соціальне розшарування. Відповідно, політичні орієнтації прихильників такої мети належать до правої частини політичного спектра.

Що ж стосується політичних орієнтацій, які звичайно називають центристськими, то донедавна вони фактично не мали свого власного (специфічного) теоретичного підгрунтя. Центризм розглядався його прихильниками як свого роду “золота середина між двома крайнощами”, а його противниками - як щось на кшталт “сидіння між двома стільцями”. Спроби iнтегрувати функціоналістський і конфлікціоністський пiдходи робилися неодноразово, але лише з кінця 80-х років один з варіантів синтезу функціоналізму і конфлікціонізму - еволюціоністський підхід, запропонований Герхардом Ленськi, - набув досить поширеного визнання.

За цим пiдходом, як і за функціоналістським, основнi ресурси розподiляються у суспiльстві таким чином, щоб задовольняти основнi суспiльнi потреби. Тобто щоб надати прiоритет у отриманнi цих ресурсiв тим особам, якi займають життєво важливi для суспiльства позицiї і виконують соцiально важливi ролi. Але з часів появи у суспiльстві додаткового продукту, його розподiл вiдбувається таким чином, як це описують конфлiкцiонiсти - через боротьбу певних соцiальних груп та оволодiння деякими з них контролем за суспiльним багатством. I соцiальна нерiвнiсть, що складається внаслiдок цього, тiльки частково є функцiональною, але бiльшiсть суспiльств розшарованi набагато сильніше, нiж це необхiдно для їх ефективного функцiонування.

Відповідно, соціальне розшарування розглядається не як унiверсально необхiдне, а лише як переважна форма структуризацiї суспільства, певні аспекти якої в конкретних умовах його існування не є необхiдними. Тільки деякi роботи та винагороди у суспільстві розподiляються справедливо, багато ж з них - несправедливо. І тому розшарування полегшує функцiонування суспiльства тільки у деяких аспектах, а в iнших - перешкоджає.

Відповідно, з теоретичних позицій еволюціонізму суспільству краще позбавитися тих аспектів соціального розшарування, які перешкоджають функцiонуванню суспiльства, й, навпаки, треба відтворювати ті аспекти розшарування, які полегшують його функцiонування. Політичні орієнтації прихильників такої мети з найбільшою ймовірністю належать до якогось із сегментів центристської частини політичного спектра. Чи то ліво-, чи то право-, чи то просто центристського - в залежності від того, які конкретно соціальні нерівності оцінюються позитивно, а які негативно і які практичні політичні висновки з цього робляться. І тому це потребує вже окремого аналізу ставлення до існуючих у конкретному суспільстві конкретних аспектів соціальної нерівності та їх чинників.

Виходячи з аналізу даних соціологічних досліджень щодо ціннісних орієнтацій прихильників тих партій, що мають досить певні політичні позиції, а також з тих дискусій, що точаться між представниками різних політичних сил у Верховній Раді, можна стверджувати, що населення України сьогодні найглибше роз'єднує ставлення різних його груп саме до соціально-економічних та етнокультурних чинників соціальних нерівностей.

У політико-економічному плані традиційна межа між лівими і правими лежить, як відомо, у площині ставлення до приватної та державної власності на основні засоби виробництва. Так, позитивне ставлення до державної власності на них характерне, як правило, для лівих і лівоцентристських орієнтацій, а позитивне ставлення до приватної власності на основні засоби виробництва - для правих і правоцентристських. У той же час представники право- і лівоцентристських орієнтацій не ставляться негативно до тих чи інших форм співіснування в економіці приватної і державної власності на засоби виробництва. Цим, у політико-економічному плані, вони відрізняються від просто лівих і просто правих. У цьому відношенні ліві - на відміну від лівоцентристів - це ті, для кого є неприйнятним існування в суспільстві приватної власності на основні засоби виробництва, особливо на великі підприємства і на землю. А праві - на відміну від право центристів - це ті, для кого є неприйнятним існування в суспільстві державної власності на основні засоби виробництва, в тому числі на землю і великі підприємства.

Відмінності ж у цьому плані між право- і лівоцентристами полягають або в тому, за якою з цих форм власності визнається пріоритетне значення для економіки суспільства, або, в тому, за якою формою регуляції економіки визнається провідне значення - за ринковою чи за плановою. (Дилема, що у західноєвропейському лексиконі нерідко має форму протиставлення: “ринок - наскільки можливо, план - наскільки необхідно”, з одного боку, та “план - наскільки можливо, ринок - наскільки необхідно”, з іншого).

У соціальному плані межа між лівими і правими фактично визначається ставленням до державної та приватної форм соціального забезпечення - суспільно-організаційних форм задоволення основних соціальних потреб людей головним чином у житлі, освіті та медичному обслуговуванні. Представники лівих і лівоцентристських орієнтацій, як правило, хоча і різною мірою, спираються на державні форми соціального забезпечення, а представники правих і правоцентристських орієнтацій - на приватні. В той же час представники і ліво-, і правоцентристських орієнтацій віддають перевагу комплексним формам соціального забезпечення. Тобто тим чи іншим формам поєднання державних та приватних ресурсів для задоволення потреб людей у житлі, освіті та медичному обслуговуванні, у наданні цільової допомоги малозабезпеченим. Цим, в соціальному плані, вони відрізняються від лівих і правих. Для лівих у цьому відношенні неприйнятним є широке використання приватних ресурсів для соціального забезпечення, а для правих - державних. Що ж до відмінностей між право- і лівоцентристськими орієнтаціями, то вони полягають головним чином у тому, якій формі соціального забезпечення віддається провідна роль - приватній чи державній.

Якщо звернутися до реалій сучасної України, то можна сказати, що представниками власне лівих орієнтацій в соціально-економічному плані у нас є ті, хто висловлюється за відновлення колишньої державної соціалістичної економіки або проти розвитку приватного підприємництва, проти приватної власності на землю та великі підприємства. Згідно даних опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) у березні 1997 року і репрезентативного для дорослого населення України у віці від 17 років (опитано 3479 респондентів), відносну чисельність представників таких орієнтацій серед дорослого населення можна оцінити у 19%.

Представниками протилежних, власне правих соціально-економічних орієнтацій в нашому суспільстві сьогодні фактично є ті, хто не тільки вважає, що саме розвиток приватного підприємництва - це головне, що може поліпшити добробут більшості людей і хто згоден із впровадженням приватної власності на великі підприємства і землю та не згоден з тим, щоб відновлювати державну соціалістичну економіку. Але також не згоден із тим, щоб і за умов розвитку приватного підприємництва держава несла відповідальність за забезпечення людей роботою, житлом, медичним обслуговуванням та умовами для освіти. Відносна чисельність людей, стосовно яких достатньо напевно, за даними згадуваного опитування, можна зробити висновок, що вони мають такі орієнтації, складає дуже незначну частку дорослого населення - близько одного відсотка.

Не набагато більше серед населення, за цими ж даними, також і представників тих соціально-економічних орієнтацій, які за наведеними вище ознаками напевно можуть бути ідентифіковані як правоцентристські - їх лише дещо більше 3%. Найбільшу ж серед дорослого населення України частку - 45% - складає чисельність носіїв таких соціально-економічних орієнтацій, які за наведеними вище ознаками ідентифікуються як лівоцентристські.

Серед решти, майже третини (32%) населення, трохи більше половини - 17% - мають внутрішньо суперечливі соціально-економічні орієнтації, а інші - 15% - не мають в цьому плані певних орієнтацій (їх звичайні відповіді на більшість таких питань: “не знаю”, “важко сказати напевно”). Не виключено, що якась частина суперечливих орієнтацій є формою вияву тієї ж відсутності певних позицій: наявних емпіричних даних недостатньо, щоб відкинути таку можливість. Але їх достатньо для того, щоб оцінити як найімовірнішу належність цих орієнтацій до якогось сегменту центристської частини соціально-економічних орієнтацій. І тим самим фактично виключити можливість їх належності як до певно правих, так і до певно лівих.

У національно-політичному плані традиційна для Європи межа між лівими і правими лежить, як відомо, у ставленні до інших націй-держав (nation-states), націй-етнічних груп та їх культур. Прихильність до того чи того різновиду інтернаціоналізму (від класового, комуністичного до загальнолюдського, притаманного, наприклад, Соцінтерну) найчастіше характеризується, відповідно, як ліва або лівоцентристська орієнтація. Прихильність же до того чи іншого різновиду націоналізму (від етнічного патріотизму до нацизму) найчастіше характеризується як правоцентристська або права орієнтація.

Різниця між лівими і лівоцентристами в цьому плані полягає, як правило, в тому, яке співвідносне значення вони надають класовим (або партійним) та національно-державним інтересам. Ліві, на відміну від лівоцентристів, найчастіше віддають перевагу своїм класовим та партійним інтересам, а лівоцентристи - національно-державним. У різних історичних умовах ця відмінність може набувати різного змісту. В нашій сучасній ситуації ця відмінність найвиразніше виявляється у ставленні до державного суверенітету України, до її незалежності.

Повага до державного суверенітету своєї країни, готовність його захищати - це те, що є спільним для ліво- і правоцентристів у національно-політичному плані. Відрізняє ж їх в цьому відношенні різний характер їх патріотизму: для лівоцентристів типовим є патріотизм громадянський, а для правоцентристів - етнічний. Тобто якщо для лівоцентристів нація - це нація-держава й, відповідно, усі громадяни держави, незалежно від їх етнічної належності, то для правоцентристів (як, до речі, й для правих) нація, найчастіше, - це певний етнос, люди однієї національності. Від власне правих у національно-політичному плані правоцентристи відрізняються відсутністю негативного (в тому числі - зверхнього) ставлення до інших націй, інших етнічних груп, готовністю розглядати етнокультурні інтереси своєї та інших етнічних груп суспільства як рівноправні.

З точки зору реалій сучасної України можна сказати, що орієнтації, які в національно-політичному плані можуть бути ідентифіковані як власне ліві, - це такі, для яких характерні негативне ставлення до націоналізму і позитивне не тільки до інтернаціоналізму, але й до об'єднання з Росією в одну державу (або за відновлення колишнього СРСР), тобто до відмови від державного суверенітету України. А також позитивне ставлення до надання російській мові статусу не просто офіційної, але другої державної мови України. Відносна чисельність населення, орієнтації яких мають такий комплекс ознак, складає, за даними згадуваного опитування КМІС, близько 20%.

З іншого боку, орієнтації, які в національно-політичному плані сьогодні в Україні можуть бути ідентифіковані як власне праві, - це, напевно, такі, для яких характерне негативне ставлення до інтернаціоналізму і позитивне не тільки до незалежності України від Росії, але й до перетворення кордонів з нею на щільно закриті, контрольовані візовим режимом і митницею. А також позитивне ставлення не тільки до того, щоб лише одна українська мова мала статус державної, але й до того, щоб російська мова не мала в Україні ніякого офіційного статусу, навіть в окремих місцевостях. Орієнтації з таким комплексом ознак має, за даними КМІС, більш значна частка населення, ніж та, що має праві соціально-економічні орієнтації, - трохи більше 6%. Майже вдвічі більше, за цими ж даними, частка населення з національно-політичними орієнтаціями, які за наведеними вище ознаками можуть бути ідентифіковані як правоцентристські, - їх майже 11%.

Але найбільшою за цими ж даними - понад 49% є частка населення з національно-політичними орієнтаціями, які можуть бути охарактеризовані як лівоцентристські. Тобто як такі, для яких характерне більш позитивне ставлення до інтернаціоналізму, ніж до націоналізму, прихильність до збереження державного суверенітету України, її незалежності від Росії, але також і до підтримання з нею близьких взаємовідносин - з відкритими кордонами без віз і митниць, позитивне ставлення до надання російській мові статусу офіційної.

Решта - це ті, хто або мають внутрішньо суперечливі національно-політичні орієнтації - таких близько 10%, або певних орієнтацій в цьому плані не мають - близько 5%. Як і у випадку з соціально-економічними, якась частина суперечливих орієнтацій може і тут означати просто відсутність певних позицій, а інша, найімовірніше, належить до якогось сегменту центристської частини національно-політичних орієнтацій.

Наприкінці хотілося б зауважити, що наведені кількісні характеристики лівих, правих та центристських політичних орієнтацій і в соціально-економічному, і в національно-політичному аспектах є орієнтовними і потребують подальшого уточнення. Так само, як потребує подальшого уточнення визначення змісту цих орієнтацій і в розглянутих, і в нерозглянутих тут аспектах, зокрема в політико-правовому (особливо у ставленні до демократії і автократії), екологічному і соціально-статевому - у ставленні до соціальної нерівності жінок і чоловіків.

голова Соціал-демократичної партії України,

голова Комітету з питань соціальної політики та праці Верховної Ради України

член Правління Соціал-демократичної партії України

член Правління Соціал-демократичної партії України

Особливістю соціал-демократичного руху є його виняткова увага до доктринально-ідеологічної проблематики. Безумовно, як цілком слушно відзначав свого часу Віллі Брандт у інтерв`ю "Нойе гезельшафт": "Ніколи не буде такої програми, котра настільки вичерпно враховує дійсність, що її можна було б просто втілити в життя". Одначе принциповою відмінністю соціал-демократії є саме прагнення дати в межах своєї проблематики таке тлумачення основних цінностей, яке б правило за орієнтир для розв`язання політичних питань. Ця ціннісна визначеність соціал-демократичної політики суттєво відрізняє її як від тих, хто керується у боротьбі за владу виключно міркуваннями політичної доцільності і, таким чином, цинічно зневажає універсальні гуманітарні принципи, так і від тих, хто з догматичним завзяттям прагне нав`язати суспільству певний утопічний ідеал.

Стокгольмська декларація Соціалістичного Інтернаціоналу (1989), що є визначальним документом для кожного, хто бере на себе відповідальність називатися соціал-демократом, так визначає аксіологічну специфіку соціал-демократизму: "Демократичний соціалізм становить собою міжнародний рух за свободу, соціальну справедливість та солідарність. Його мета полягає у тому, щоб досягти миру для всіх членів світової спільноти, де набудуть подальшого розвитку ці основні цінності демократичного соціалізму..."

Це означає, що для соціал-демократів у їх діяльності особливо багато важать етичні засади. Однак звідси не випливає, буцімто соціал-демократія являє собою рух суто романтичного спрямування, що беззастережно поєднує віру та знання, цілком заперечує раціональні чинники політики. "Гідність людини над усе" - так можна було б сформулювати етичний імператив соціал-демократичного гуманізму. Отже, ми вкрай неприхильно ставитимемося і до спроб порушити невід`ємні громадянські права, що окреслюють сферу недоторканого для силового втручання держави вільного самовиявлення людини, і до намагань скасувати соціальні права, в межах яких надаються державні гарантії щодо забезпечення кожного екзистенційним мінімумом матеріальних і культурних благ. Отже, і злидні, і зневага до демократії однаково принижують людську гідність. Причому, реалізовуючи свої програмові настанови, соціал-демократи вважають конче потрібним враховувати інтереси та думку різноманітних суспільних верств (система соціального партнерства).

Сучасний етичний підхід соціал-демократичного руху сягає корінням у ревізіоністсько-етичний реформсоціалізм, що сформувався на межі сторіч під проводом ряду мислителів, зорієнтованих на неокантіанське переосмислення соціалістичних ідей (досить тут лише згадати такі імена, як Л.Нельсон, Е.Бернштейн, П.Струве, М.Туган-Барановський, Б.Кістяківський). Заслуга цих діячів полягала у тому, що вони наважились відкинути марксистську діалектико-матеріалістичну філософію історії, в межах якої моральне у релятивістському дусі фактично тлумачилось як відповідне невблаганному, закономірному ходу історії, чи, точніше, волі "історично прогресивного класу" та його партійно-вождистському авангарду. Натомість демократичні реформ-соціалісти запропонували повернутися до універсалістської кантіанської етики, звідки випливала відмова від вузько-класового підходу та апології революціонаризму.

Процес рецепції цих ідей сягнув апогею після Другої світової війни, коли аксіологічний підхід заступив собою марксизм під час формулювання основних доктринальних документів світової та західної соціал-демократії (це відбулось на Франкфуртському Конгресі Соцінтерну 1951 року та Годесберзькому з`їзді СДПН 1959 року). Ідеї соціал-демократичної "етичної революції" стали після цих форумів, так би мовити, логічним осердям для будь-яких подальших теоретичних новацій нашого руху, хоч це, ясна річ, аж ніяк не заперечує традиційно властивої для соціал-демократів ідеологічної плюральності. Типовим прикладом тут може бути саме Стокгольмська декларація СІ 1989 року. Характеризуючи її значення, проф. В.Гур цілком слушно відзначає: "Стокгольмська декларація СІ і Берлінська програма СДПН... стали саме тими віхами, які зорієнтували теорію і практику соціалізму на шляхи реалізму та достовірності. Винайдені Франкфуртською декларацією СІ і Годесберзькою програмою СДПН головні цінності соціалістичної волі в якості масштабів виміру третього шляху розвитку суспільства - (ні капіталізм, ні комунізм) відтепер посіли значне місце в ідеології, як лівих так і правих, конкретизувавши в той же час свої соціально-змістовні визначення".

Формулювання сучасного доктринально-програмового курсу української соціал-демократії, певна річ, потребує встановлення ідейного зв'язку з тими українськими традиціями, що узгоджуються з загальними соціал-демократичними ідейними тенденціями в особі насамперед етичного реформсоціалізму. Тому українська соціал-демократія сьогодні усіляко підкреслює своє шанобливе ставлення до спадщини Михайла Драгоманова як фундатора демократичного реформсоціалізму в Україні. З прагнення пожвавити ідеологічний діалог з драгоманівською традицією неминуче випливає і активізація уваги до надбання таких представників реформістського "легального марксизму" в Україні, як акад. Б.Кістяківський та акад. М.Туган-Барановський.

Говорячи про українську соціал-демократію, слід мати на увазі укоріненість ідей демократичного реформсоціалізму в національній традиції. Згадаймо, що перша політична партія на наших теренах - Українська радикальна партія, сформована ідеологічними спадкоємцями Михайла Драгоманова Іваном Франком та Михайлом Павликом бере свій початок від 1890 року. Далі, як відомо, ця вельми потужна політична сила приєдналась до Соціалістичного Інтернаціоналу, де фактично репрезентувала інтереси української соціал-демократії загалом. Серед здобутків "соціал-радикалів" - формування власного депутатського клубу, успішна участь у виборах, створення потужної та чисельної інфраструктури, значний вплив на селянство через кооперативний рух. Близькі до "радикалів" ідеї обстоювали на землях Наддніпрянської України групи прибічників драгоманівського федералізму (зокрема київська група Костянтина Арабажина та Богдана Кістяківського, утворена під впливом М. Ковалевського - фактично єдиного українофіла, який зберіг відданість Михайлу Драгоманову після розриву останнього з "Громадою"). Одним з відгалужень Української радикальної партії (з двадцятих років вона мала назву Українська соціал-радикальна партія) стала Українська соціал-демократична партія (Галичини та Буковини), з лав якої вийшов такий яскравий політик, ідеолог та науковець, як Володимир Старосольський. Драгоманівська версія гуманістичного соціал-реформізму справила значний вплив також на погляди Лесі Українки як чільної представниці групи УСД - одного з перших про-соціал-демократичних утворень у нашій країні. Реформ-соціалістські настанови (у їх Бернштейніанському варіанті) викликали певне зацікавлення навіть серед українських соціал-демократів, які історично були пов`язані з націонал-революційним рухом (Українська соціал-демократична робітнича партія), а за часів УНР змушені були взяти на себе тягар урядової відповідальності.

Сумнозвісні події 20-30-х років перетворили українську соціал-демократію у буквальному сенсі слова у "партію розстріляних". Таким чином було перервано процес формування на нашій землі європейського лівого руху. Ясна річ, йдеться про лівий спектр саме у демократичному, європейському сенсі. Про це не завадило б не забувати деяким нашим націонал-демократом, які, удаючи з себе правих, суто у кон`юнктурних цілях прагнуть ототожнити лівий рух з консервативними комуністичними пережитками тоталітарного минулого. Насправді, має рацію один відомий український вчений, коли говорить, що: "Українська преса різних гатунків одностайно відносить до "лівих партій" комуністів, соціалістів і аграріїв (колгоспну партію), їх опонентів називаючи "демократами" або "правими", в кращому випадку "центром". Для європейця ототожнення демократизму з правизною принаймні дивне... Оцінки політичних позицій і перспектив західних лівих, поширені у нашому середовищі, дивовижно поверхові. Добрим тоном стало повторення найконсервативніших і найправіших оцінок, яких соромляться на Заході люди поміркованих орієнтацій. Майже аксіомою стало уявлення про історичний крах на Заході соціалізму, як політичної течії. Це ні на чому не грунтується. Протягом ХХ століття і до нашого часу соціалізм є активним учасником усіх європейських процесів".

Відновлення української євро-лівої демократичної традиції стало можливим лише з кінця 80-х років після краху тоталітарного режиму. З 1990 року починається новітній етап в історії української соціал-демократії. Ухвалення у червні 1996 року на VIII З`їзді Соціал-демократичної партії України нової Програми з цього погляду символізує перехід СДПУ до нових теоретичних та ідеологічних перспектив.

При цьому необхідно зазначити, що формулювання Програмових положень грунтувались на Програмових документах світової соціал-демократії, зокрема Стокгольмської Декларації СІ, Програмі принципів СДПН, Програмі СДРПШ та Програмі ФСП, працях українських мислителів доби кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя, що репрезентують національну традицію реформ-соціалізму, а також низці розвідок сучасних українських науковців у сфері політичних та соціальних наук (Мирослав Попович, Віктор Гур, Анатолій Єрмоленко, Юрій Бауман). До цих джерел розробники нової програми Соціал-демократичної партії України, звернулися маючи на меті формулювання не тільки документу, який має визначити суто політичні завдання соціал-демократії як дієвої альтернативи згубному курсу правлячого режиму і разом з тим опонента комуністичної реставрації, але й дати обгрунтування ціннісних та ідеолого-історичних засад легітимації політики СДПУ в контексті світового розвитку соціал-демократичного руху.

Програма складається з Преамбули та чотирьох глав - "Основні цінності", "Особа та держава: політика у сфері державного будівництва", "Соціально-економічна політика", "Гуманітарна та екологічна політика".

Зупинимося докладніше на змісті нової Програми.

Її Преамбула визначає основні цілі СДПУ, підкреслює ідеологічне спадкоємництво СДПУ з драгоманівською традицією; низкою західноєвропейських соціал-демократичних традицій - Едуарда Бернштейна, Карла Каутського, Жана Жореса, Бертрана Рассела та франкфуртців, взагалі з європейським гуманізмом. Щодо визначення соціальної бази партії, у Програмі говориться, що це : "...люди, які досягають своєї мети своєю власною працею. Особливу увагу ми, як соціал-демократи, приділяємо обстоюванню інтересів найманих працівників; висловлюємо свою прихильність ринковим реформам”. І далі : "Ми партія ринкових реформ. Однак вважаємо, що реформи матимуть успіх тільки тоді, коли вони будуть проводитися в інтересах більшості громадян. Та економічна політика, яка нині провадиться економічними колами України під гаслами вільного ринку, фактично спрямована на відтворення адміністративно-бюрократичної диктатури і жодною мірою не пов`язана з дійсними ринковими перетвореннями". Преамбула наголошує на винятковій вазі профспілкового руху; підтверджує вірність ідеалу солідарного суспільства як такого, що грунтується на соціальному партнерстві; дає таку оцінку досвіду світової соціал-демократії: "...соціал-демократія явила світу найдієвіший зразок і найліпшу модель суспільного розвитку, наслідування якої дає народам мир, добробут та процвітання". У Преамбулі говориться: "СДПУ є силою, політичний курс якої грунтується на ідеології загальної модернізації усієї системи суспільних інституцій України. Ми віримо у велике майбутнє нашої Вітчизни, наголошуючи на тому, що її відродження можливе лише через запровадження моделей розвитку, реалізованих соціал-демократичними партіями європейських країн".

У такий спосіб автори програми акцентували увагу на доконечній потребі подолання хибного культурологічного міфу про нібито віковічну роз`єднаність понять "українське" та "модерне".

Глава "Основні цінності" визначає СВОБОДУ ("влада кожної людини над обставинами та побудовою власного життя"), СПРАВЕДЛИВІСТЬ ("право на свободу для кожного індивіда, запобігання дискримінації в усіляких її формах, а також в правах і можливостях"), СОЛІДАРНІСТЬ ("механізм, який поєднує вільну людину та справедливе суспільство... вияв спільності людства і співчуття до жертв несправедливості") та ДЕМОКРАТІЮ ("правління народу, обране народом, здійснюване в ім`я зміцнення невідчужуваних і невід`ємних прав людини") як аксіологічні засади української соціал-демократичної політики.

Глава "Особа та держава: політика в сфері державного будівництва" складається з розділів: ПРАВОВА І СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА, ПРАВА ЛЮДИНИ, ЗЕМЕЛЬНИЙ УСТРІЙ, ОХОРОНА ПРАВА ТА АНТИКОРУПЦІЙНА ПОЛІТИКА, ЗОВНІШНЯ ТА ОБОРОННА ПОЛІТИКА.

Розділ ПРАВОВА І СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА відповідно до ідей українського соціал-реформізму Богдана Кістяківського визначає ідеальні засади держави: "Держава є інституцією, покликаною обстоювати солідарні інтереси громадян". Виходячи з принципу народного суверенітету, розділ визначає ставлення українських соціал-демократів до парламентської республіки як найліпшої форми правління для України, що забезпечить належну відповідальність держави перед народом: "парламентська модель є чи не найважливішим чинником самоорганізації суспільства в рамках багатопартійної системи..." Тут також підтверджується прихильність соціал-демократів до ідеї соціальної держави як держави загального добробуту, що грунтується на системі соціального партнерства.

Розділ ПРАВА ЛЮДИНИ виходить з фундаментального твердження: "Політик, що не декларує і в своїй практиці не виходить із пріоритету прав людини, не може вважатися соціал-демократом". У цьому розділі автори Програми підкреслюють тотожну вагу соціальних та громадянських прав, а також важливість збереження конституційних гарантій щодо соціально-економічних прав. Тут також міститься зобов`язання українських соціал-демократів протистояти намаганням встановити в Україні режим диктатури.

Розділ ЗЕМЕЛЬНИЙ УСТРІЙ базується на принципах субсидіарності ("Вища організаційна ланка надає нижчій простір для дій і бере на себе тільки таку компетенцію, яку нижча ланка неспроможна реалізувати") та децентралізації. Це відповідає загальним настановам драгоманівської традиції, для якої децентралізаційні питання мали таке ж значення, як і боротьба за права людини.

Розділ ОХОРОНА ПРАВА ТА АНТИКОРУПЦІЙНА ПОЛІТИКА містить перелік конкретних заходів, що їх потрібно вжити задля припинення політичних і економічних зловживань, що набули в Україні загрозливого характеру. Як запобіжник клієнтелізації влади розглядається розвиток багатопартійності та соціального партнерства. Підкреслюється необхідність посилення судової гілки влади.

Розділ ЗОВНІШНЯ ТА ОБОРОННА ПОЛІТИКА визначає соціал-демократичне бачення України як незалежної нейтральної країни, рівноправного члена світової спільноти. Акцентується увага на потребі переходу до професійної армії та зміцнення цивільного контролю над збройними силами.

Глава "Соціально-економічна політика" складається з розділів СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА, ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА.

Головним завданням СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ у відповідному розділі покладається побудова розвинутого солідарного громадянського суспільства загального добробуту, що базується на основі соціального партнерства та ефективної економічної моделі. Це в свою чергу передбачає стабілізацію ринку праці та споживчого ринку, створення ефективної солідарної системи соціального забезпечення та довгострокову регіональну політику. Визнаючи антинародність політики монетарного невтручання для стабілізації ситуації на ринку праці та споживчому ринку, вважається за необхідне проведення таких макро-, мікро та соціально-економічних заходів регулювання, як збалансування частки заробітної плати у валовому внутрішньому продукті, солідарної політики вирівнювання доходів на рівні підприємства, галузі, міжгалузевому розрізі, встановлення мінімальної заробітної плати на рівні вищому за фізіологічні потреби людини, проведення активної та пасивної політики боротьби з безробіттям, сприяння різним формам громадської, виробничої, споживчої та фінансової самоорганізації найманих працівників. Також є нагальною участь найманих працівників в управлінні виробництвом як на рівні підприємства, так і на національному рівні, прогресивне оподаткування розподіленого прибутку та скорочення оподаткування заробітної плати, орієнтація на входження в загальносвітовий ринок робочої сили.

Соціальне забезпечення соціал-демократи бачать як потрійну систему: державного страхування, обов`язкового та добровільного страхування, яка базується на принципах солідарності, залученні до фінансування платників у залежності від платоспроможності, сприянні самоуправлінню, підтримці різних форм самодопомоги, запобіганні дискримінації жінок, залученні людей, що працюють самостійно, та інвалідів.

Система ж соціального страхування складається, на думку сучасних українських соціал-демократів, з таких його видів, як пенсійне, по безробіттю, соціальне, по інвалідності та медичне страхування. Кожен з цих видів будується як незалежна солідарна фінансова небюджетна система під контролем усіх соціальних партнерів.

Розділ ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА декларує завдання створення ефективної солідарної соціально-орієнтованої змішаної економіки. Нинішній стан економіки характеризується як неефективна економічна модель відтворення командно-адміністративної системи на етапі безконтрольності державного і вже приватного майна з боку юридичного власника, найманих працівників та держави. Як вихід із кризового становища пропонуються заходи, спрямовані на стабілізацію шляхом збалансування основних макроекономічних показників, поновлення міжгалузевого балансу, балансу споживання та вибіркової протекціоністської політики.

Як заходи довгострокового характеру пропонується гнучкий механізм соціально-договірного ціноутворення, жорсткого антимонопольного регулювання, поступального зростання ефективного попиту та прогресивного розвитку малого бізнесу.

Глава "Гуманітарна та екологічна політика" складається з розділів ЕКОЛОГІЯ, КУЛЬТУРА, ОСВІТА та НАУКА .

Розділ ЕКОЛОГІЯ вітає ті підходи до вирішення екологічних проблем, що були сформульовані Оскаром Лафонтеном як речником проекологічно налаштованих кіл світової соціал-демократії. Тут засуджується як технократична зневага до довкілля, так і романтичне замилування утопією відродження натурального господарства. Вважається, "...що специфіка техніки полягає у можливості досягнення альтернативних цілей, зокрема екологічних", заперечується можливість екологічного оновлення винятково в межах монетаристсько-ринкових механізмів, міститься перелік конкретних заходів щодо поліпшення стану довкілля.

Розділ КУЛЬТУРА має на меті обгрунтування необхідності підтримки культури як з боку підприємницьких кіл, так і з боку держави задля забезпечення загальнодоступності культурних цінностей та підтримки митців, що "уособлюють високий стиль". Також зосереджується увага на позитивному ставленні соціал-демократів до культурного плюралізму.

Одним з важливих положень розділу ОСВІТА є висловлювання СДПУ на користь поновлення загальнодоступності та безоплатності державної освіти на всіх її щаблях. Як кінцеву мету освіти Програма розглядає формування зрілої особистості, відповідального громадянина, тобто такої, котра здатна діяти відповідно до власного розуму.

Розділ НАУКА вимагає повернутися до розгляду наукових досліджень як пріоритетно важливої сфери громадського життя. Ставлення соціал-демократів до проблем фінансування національної науки сформульовано у такий спосіб: "Безумовно, перехід до ринкової економіки потребує збільшення питомої ваги самофінансування в обсязі витрат на науку. Однак не слід забувати, що самофінансування радше стосується прикладних досліджень, сфери НДПКР - ось чому соціал-демократи висловлюються якнайрішучішим чином на користь ефективної державної дотаційної політики, особливо у галузі фундаментальних досліджень. Концентрується увага на забезпеченні умов інтернаціоналізації української науки та розвитку плюралізму в межах суспільствознавства.

Минув уже рік від часу ухвалення нової Програми Соціал-демократичної партії України. Загалом мало що змінюється в історії за такий короткий проміжок часу навіть і в інтенсивні періоди її розвитку. Тому про якісь суттєві зміни до неї рано говорити. Але життя не стоїть на місці, а особливо розвиток теорії. І справжнє майбутнє соціал-демократії та її ідеології ще попереду.

член-кореспондент Національної академії наук України,

президент Українського філософського товариства

У посткомуністичних країнах лівий фланг політичного спектра, як правило, заповнений рештками старих формацій, що мають мало спільного з "лівим" у європейському розумінні цього слова. Якщо в польській чи угорській компартіях були свої впливові "ревізіоністські" течії, то в Україні ми маємо те, що маємо: лідери комуністів неначе щойно вийшли з бюро обкомів. Наша "ліва" - це переважно ті, хто нічого не забув і нічому не навчився, і живе вона лише тугою старших поколінь за минулим, де і глина була краща, - та головним чином провалами сучасної урядової політики. Еволюція в напрямку до соціал-демократизму тих політичних кіл, які не хотіли б ототожнювати себе з комуністами, йде повільно. Фактично значної політичної сили, яка б не руйнувала нової демократичної системи, а в її рамках протиставила правим альтернативну політичну візію, - тобто так званого "лівого центру", - в Україні не існує. Як, до речі, і в Росії, і на більшій частині пострадянського простору.

Переконаний у тому, що формування такої політичної сили необхідне і неминуче, я хотів би зробити деякі коментарі щодо політичної ідеології можливого "лівого центру".

Читаючи такі загальні соціал-демократичні документи, як "Програма принципів СДПН" (Німеччина) або "Стокгольмська Декларація Соціалістичного Інтернаціоналу" (обидва - 1989 р.), відмічаєш їх романтико-гуманістичний і дуже загальний характер. Мимоволі згадуються презирливі фрази наших лібералів про "ідеологізовані стереотипи масової свідомості соціалістичного походження". Однак поява високих слів у соціал-демократичних документах не є звичайною політичною риторикою. Соціал-демократія завжди керується певними ідеологічними настановами, світоглядом і принципами політичної поведінки. В "Програмі принципів" це звучить так: "Нам потрібний прогрес, який зробить наше суспільство вільнішим, справедливим та солідарним". Тобто є не лише технологічно-економічні, а й етичні виміри прогресу.

Принципи “справедливості” і “солідарності” є тими особливостями ідеології соціал-демократії, які відділяють її від ліберально-консервативних партій. "Чисті" ліберали відстоюють принцип невтручання в економічне життя, наполягаючи на тому, що вирватися з бідності кожен повинен сам, - тоді суспільство буде “ефективне”, стане багатшим і даватиме бідним більше шансів. Соціал-демократія готова інколи пожертвувати ефективністю в ім'я справедливості. Вона прагне не допускати такого положення, коли успіх досягається сильнішим “за рахунок слабшого”, його коштом.

Західні соціал-демократії, якими б радикальними не були їх програми, завжди зупинялися перед кроками, що потребували авторитарної свідомості. Не відмовляючись від колективістської політичної моралі, вони надали їй толерантного щодо особистості характеру. Соціал-демократична ідеологія вимагає солідарності з бідними і слабшими - не тільки в своїй національній державі, а й у загальнолюдському масштабі. Не ігноруючи фактичної нерівності людей, неповторності кожного індивіда з його обдаруваннями і вадами, неминучої різниці в прибутках і життєвому везінні, соціал-демократія відстоює “справедливість” як “рівність прав і можливостей” для кожного члена суспільства.

Принцип “свободи” означає насамперед політичну демократію з усіма правами особистості, які вона передбачає. Соціал-демократія не відрізняється щодо цього від лібералів, - вона також вважає політичні свободи лише частиною того, на що має право людина у вільному суспільстві. Політичні свободи виражають, по суті, право людини на участь в управлінні державою і суспільством. Але, крім цього права, людині має належати ряд інших невідчужуваних прав. Від народження людина не тільки живе - вона має “право на життя”, і ніхто не може посягати на це право. Як ніхто не може порушувати право людини на фізичне і психічне “здоров'я”, тобто спричиняти їй фізичні або моральні страждання. Порушувати право на вибір “середовища проживання”, - як вибір місця проживання, так і людського середовища, тобто насильно відокремлювати людину від сім'ї і близьких. І порушувати право “власності”, тобто посягати на приналежні людині матеріальні і духовні цінності.

Все це добре, але достатньо проїхати на роботу в автобусі, щоб втратити якщо не здоров'я, то принаймні психічну рівновагу. Формулюючи принцип особистої свободи, соціал-демократи не граються в абстрактний гуманізм, а переносять проблему недоторканності індивіда в правову площину. Право чітко визначає, коли порушення невід'ємних прав людини є “злочином”. Право визначає “покарання”, яке для злочинця завжди буде “позбавленням яких-небудь прав”. У тому числі в найбільш демократичних країнах світу інколи і позбавлення злочинця права на життя.

Визнання невіддільним правом людини права на життя не визначає ще позиції соціал-демократії в питанні про смертну кару. Наявність смертної кари говорить лише про жорстокість суспільства. Але кожне покарання є позбавлення злочинця якогось із невідчужуваних прав людини. Утримуючи армію, ми вже використовуємо насильство. Смертна кара подібна до ситуації війни із злочинністю, а війна небезпечна не тільки як загроза загибелі, а й своїми соціально-політичними наслідками. Тому соціал-демократія, будучи в принципі і проти війни, і проти смертної кари, як вияву жорстокості суспільства, не може без врахування реальних умов, беззаперечно виступати за її скасування. Я вважав би прийнятним для України курс на “поступову” ліквідацію смертної кари.

Визнання невіддільним правом людини права на власність є водночас визнанням інституту приватної власності невід'ємною рисою цивілізованого суспільства. Соціал-демократія давно відмовилась від вимоги націоналізації бодай великої власності. І не тільки тому, що така економіка малоефективна: за певних умов націоналізована економіка може бути більш ефективною, ніж бідна роздрібнена приватно-власницька. Однак тривала концентрація власності в руках держави приносить небачену загрозу свободі, а з нею, врешті, і маразм економіки. Проте це не означає абсолютної недоторканності власності. Суспільство може вважати неминучим обмеження права власності, найпростіший приклад - екологічні наслідки необмеженого використання власних ресурсів.

Тому соціал-демократія в принципі підтримує право (приватної) власності на землю, однак розглядає проблему в більш широкому плані - не тільки з точки зору доцільності і ефективності, а й з позицій захисту прав і свобод селянина.

Історичний досвід людства показав, що найоптимальнішим з точки зору втілення зазначених принципів свободи, справедливості і солідарності є суспільство "західного" типу, яке грунтується на засадах парламентської демократії, ринкової економіки та національної державності.

Прийняття Конституції України підвело риску під принциповими суперечками про політичний устрій нашої країни. В цілому Конституція узгоджується з цінностями соціал-демократії. Проте з позицій, викладених вище, на перспективу можна говорити про реформу політичного устрою.

В Україні влада Президента хоч і не така сильна, як у президентському проекті Конституції, але все ж надто велика - він призначає і керівників місцевої влади, має великі можливості тиску на виборах, впливу на засоби масової інформації. Наша політична система тяжіє до принципів, залишених попередньою епохою, - з заміною партійної вертикалі вертикаллю виконавчої влади. Зрозуміло, що цією владою користуватиметься реально не сам Президент, а чиновники з його оточення. Внаслідок неконтрольованих бюрократичних "шумів" різноманітність умов політичного життя в регіонах буде не менша, а більша від бажаної. Сьогодні ми бачимо навіть різні - прокомуністичні та антикомуністичні - регіональні орієнтації, що виходять за межі припустимих політичних відхилень. Особливо це стосується культури і освіти.

З соціал-демократичного погляду мають бути чітко визначені загальнополітичні рамки державного життя України незалежно від регіонів та їх специфіки, правопорядок має бути загальнонаціональний і підтримуватися загальнодержавними органами. Але стабільність системи має базуватися на широкій автономії регіонів (земель). Виконавча влада в містах має належати мерам, що обираються населенням, і здійснюватися створюваними мерами адміністраціями. Для країни з величезними традиційними відмінностями між історичними землями, якою є Україна, найбільш прийнятним був би устрій з широкою автономією земель. Відповідно до принципів регіональної автономії має формуватися і бюджет.

Будучи непримиренною до авторитарних тенденцій, соціал-демократія поділяє з лібералами підхід до держави як “допоміжної” сили в суспільному житті: уряд повинен "всього лише" вирішувати проблеми, які не можуть самі вирішити окремі громадяни, місцеве самоврядування і приватний сектор економіки. Україна нині визначається з перспективами майбутнього розвитку: якщо збережеться принцип моноцентристської держави з домінуванням столиці і слабкістю регіонів, вона надовго стане в цілому провінційною країною з глухою "глибинкою". Є й інші цивілізаційні зразки - наприклад, США, Англія чи Німеччина, де культурно-політичні та науково-технічні центри розосереджені по всій країні.

Соціал-демократія і соціально орієнтована ринкова економіка - теми, що їх ризиковано торкатися побіжно. Найближчим часом буде опубліковано переклад документа, підготовленого західними соціал-демократичними фахівцями і присвяченого проблемам трансформації посткомуністичної економіки. Відзначу загальні особливості соціал-демократичного підходу до економічних реформ.

Як і ліберальні реформатори, соціал-демократи враховують ту незаперечну, підтверджену великим історичним досвідом істину, що тільки приватний бізнес і конкурентне середовище спроможні створити умови для швидкого економічного піднесення. Різниця між ліберальним та соціал-демократичним підходами полягає, на мій погляд, в оцінці ролі держави в перетвореннях. За цим стоїть віра лібералів у те, що державні форми господарювання є просто щось неприродне, і достатньо звільнити суспільство від цих форм, як "всі джерела народного багатства заб'ють повними потоками". Таку фразу сказав класик "наукового соціалізму", який так само сліпо вірив у протилежний принцип - неприродність приватної власності.

Насправді державно-соціалістичний колективізм є формою господарювання, що органічно виростає з бідності, і бідність постійно заносить державу знов і знов на його шляхи, що ведуть до найпростіших і найменш ефективних, але все ж таки вирішень проблем. Й кинути підприємство і підприємця в ринкове середовище - зовсім не все, що потрібно для економічного виживання: ринкові відносини формують лише мікросередовище економіки. Макрорегуляція залишається за державою.

Прикладом може бути колективізоване сільське господарство. Соціологи, що виявляють прихильність двох третин селян до колгоспів, скаржаться на розпад традиційної ментальності під впливом десятиліть тоталітаризму, політики-антикомуністи вимагають негайно звільнити селян від колгоспного гноблення, щиро вірячи, що відразу все піде саме собою. А між тим практичні селяни бояться, що їх позбавлять колгоспного даху, і голосують за комуністів, які в Верховній Раді списують колгоспам нові і нові борги та виділяють кредити, що неминуче підуть у ту ж чорну дірку. Тим часом сільське господарство близиться до катастрофи, яка може добити нашу економіку.

Руйнування колгоспної системи саме по собі ніякого ринку не створить. Взагалі створювати ринок - це зовсім не означає дозволити всім торгувати чим і як хочеш. Ринок - це величезний і складний соціальний інститут, інфраструктура, що вимагає величезних зусиль, знань і коштів. Соціал-демократична політика полягала б у тому, що держава всі зусилля покладала б на утворення і плекання таких інфраструктурних механізмів. На ділі ж держава з фіскальних міркувань, під тиском бідності іде на найпростіші, антиринкові заходи. Так, для виробника зерна вирішальну роль відіграє реалізаційний ланцюжок - очищення, класифікація, сертифікація, зберігання, транспортування - аж до порту. Адже в Україні витрати на реалізаційні послуги становлять приблизно половину ціни за тонну пшениці, а в США - вдвоє менше. Який же вихід знаходить наша держава? Вона монополізувала цей ланцюжок за допомогою холдинґової компанії "Хліб України", щоб одержувати зиски!

Подібних прикладів можна навести багато з різних галузей економіки. Соціал-демократична позиція тут протистоїть "державницькій" так само, як і ліберальна, однак з однією істотною відмінністю. Соціал-демократія дивиться на економічні процеси насамперед під кутом зору суспільного споживання. Так, зокрема, для ліберала сертифікатна приватизація є грою в ринок цінних паперів, тому що не приводить до об'єкта приватизації солідного покупця та власника. Для соціал-демократа це не тільки акт справедливості, але і спосіб підвищити купівельну спроможність пересічного громадянина. Адже не буде за що купити - не буде і виробництва.

Соціал-демократична позиція полягає в широкому використанні державних механізмів з метою утвердження ринкових відносин та інститутів, а також такому перерозподілі суспільних благ, який би підтримував особисту ініціативу і водночас контролював би владу грошей, не допускаючи надмірної соціальної напруженості.

Національна державність України є найбільш адекватною формою демократичної організації суспільства, але вона є і чимось більшим - реалізацією споконвічної мрії українського народу про незалежність. Державна незалежність є цінність такої ж ваги, як свобода, справедливість і солідарність, як добробут народу, і має оборонятися з такою ж самовідданістю. При цьому неправомірно протиставляти "право людини" "праву нації". Нація як суб'єкт права виступає тільки у вигляді держави. Держава ж зобов'язана захищати невідчужувані права людини незалежно від її соціального стану чи етнічної приналежності. Коли говорять про "право нації" порівняно з "правом людини", то або плутають національний і, відповідно, особистий інтерес, або ж містифікують ту просту річ, яка на демократичному Заході називається "утверджувальна дія" (affirmative action).

Держава може надавати підтримки тим чи іншим пріоритетам, наприклад, україномовній культурі, яка в Україні має надто слабкі позиції і без такої підтримки не виживе. Така утверджувальна дія чи політична програма не пов'язана ні з заборонами щодо інших культур, передусім російськомовної, або обмеженнями в правах на етно-національному грунті. При цьому ніхто не має права оголошувати українською і підтримувати як українську певну культурну течію, виходячи з політичних чи художніх орієнтацій.

Український патріотизм - це громадянський патріотизм, він, дещо перефразуючи Лінкольна, грунтується на почутті гідності народу, який може пишатися тим, що управляється зі своїми проблемами сам. Національна проблема державної нації - це проблема національної культури. Підтримуючи ідеї політичної нації і громадянського суспільства, соціал-демократія виступає проти етнічного націоналізму, в тому числі і української нації. В культурі бачимо те ж, що і в науці: неможливо зрозуміти сучасну фізику, залишаючись на позиціях Галілея і Ньютона, зате вчорашній день науки необхідно сприймати крізь її сучасний стан. В старовинному мистецтві, в архаїчній культурі також відкриваються нові й нові горизонти, якщо її сприймати крізь новітні досягнення. Спроби ж створити з минувшини міф і приносити йому в жертву все живе реакційні і нежиттєздатні.

Як у політичних, так і в культурних орієнтаціях необхідно визначитись: в який великий цивілізаційний світ ведуть шляхи України? Уявлення про особливий український або "євразійський" світ, закони функціонування якого неповторні і відмінні від західного, є одним із міфів сучасності. Ми будемо орієнтуватись або на Захід, на Європу, або триматися посткомуністичного простору, консервуючи свою відсталість. Це ж стосується і Росії, але їй важче робити поворот до Європи в силу її великодержавних розмірів і інерції. Соціал-демократична орієнтація - безсумнівно європейська, "західницька" орієнтація. Це, між іншим, означає також орієнтацію на НАТО, хоча конкретні питання тут повинні розв'язуватися з огляду на конкретний контекст.

Орієнтація на Європу зовсім не означає розриву з Росією. Чим більше ми будемо пов'язані з Європою, тим очевидніше буде вагомість культурного зв'язку України з Росією. Російська культура не є "зарубіжною" для України - в культурний розвиток імперії українці внесли свій великий доробок, часто неможливо визначити, чи є певний художник або композитор російським чи українським. На російській літературі зростали покоління українців. Розвиток сучасної української національної культури не повинен супроводжуватися культурними катастрофами.

У Стокгольмській декларації Соціалістичного Інтернаціоналу відзначається, що, незважаючи на прогрес, у світі "...зберігається і одвічна несправедливість. Як і раніше, порушуються права людини, процвітає расова дискримінація та дискримінація за ознакою статі, а можливості людини в житті, як і раніше, визначені тим, до якого регіону чи класу вона належить від народження. Перед усіма цими принциповими проблемами Соціалістичний Інтернаціонал підтверджує вірність своїм основним переконанням. Як і раніше, він ставить собі за мету демократизацію економічної, соціальної та політичної структури в глобальних масштабах".

Існують політики, які не можуть повірити в щирість подібних декларацій. Тих, хто здатний тільки на практицизм і сприймає принципи як порожню риторику, неможливо переконати в можливості поєднання прагматичного реалізму і морально-політичного ідеалізму. Але демократичний соціалізм як практична політика, натхненна одвічними гуманістичними цінностями, живе і визначає людству життєві горизонти.

завідуючий кафедрою політології Національного університету “Києво-Могилянська Академія”,

директор Інституту посткомуністичного суспільства

Українська політична еліта часів сучасної незалежності постійно продукувала ситуативні чи квазі-ідеологічні концепції задля власного владного виживання та обгрунтування стратегічної визначеності її конкретних дій. Наше суспільство ставало свідком пропагування правильного шляху до національної демократії шляхом “розбудови державності”, згодом ліберального поступу через “громадянське суспільство”, а нині все частіше звучить теза про лівоцентристський шлях України до “соціальної демократії”. Парадоксом означеної ідеологічної трансформації політичної свідомості правлячої еліти є її непередбачувана мобільність.

Ідеальним прикладом чи радше дзеркалом такої ідеологічної мобільності залишається Леонід Кравчук. Саме він як теоретик і політичний практик осмислив та намагався реалізувати на практиці за сім років усі відомі людству ідеологічні концепції. Розпочав у перебудовчий процес як секретар ЦК КПУ з обгрунтування важливої місії комуністичної доктрини, на посаді Президента обгрунтовував виключне значення національно-демократичної ідеї (в сенсі європейської консервативної ідеології). Згодом став одним з лідерів фракції Ліберальної партії України та теоретиком ліберальної концепції розвитку суспільства. Насамкінець український екс-президент став на чолі об’єднання “Міст” і нині начебто сповідує соціал-демократичні погляди. Даний приклад є скоріше показовим, ніж виключенням. На практиці позиція доволі багатьох знаних українських політиків та державних діячів була подібною і коливалася разом з ідеологічною кон’юнктурою влади.

З огляду на це, теперішню моду привладних політичних кіл та партійних структур на лівоцентризм та соціал-демократію, на думку автора, варто пов’язувати з передвиборним синдромом. Логіка акценту на дану ідеологічну концепцію грунтувалася на результатах соціологічних досліджень та, відповідно, ймовірних результатах майбутньої виборчої кампанії. Оскільки населення в значній частині мислить категоріями соціально-справедливого та солідарного суспільства, то для перемоги на виборах необхідно задекларувати власну подібну позицію.

Такий стан речей призвів до унікальної з елементами абсурду ситуації. Лише серед знаних та найбільш ймовірних кандидатів на посаду Президента всі однозначно намагаються задекларувати прямо або опосередковано свою соціал-демократичність та лівоцентризм. Щоправда, такі дії різнить методика лівоцентристської ідентифікації.

Подібний перебіг подій спостерігаємо і серед політичних партій. Це простежується від нібито поступової “соціал-демократизації” Соціалістичної та Селянської партій до розрекламованих акцій соціал-популізму стосовно виплат заробітних плат та пенсій, що їх намагалися провадити праві Рух та УРП, а також ліво- й праворадикальні угруповання, як то Прогресивно-соціалістична партія та УНА-УНСО. Щоправда, у боротьбі за виборця Народному Руху України та його лідерові В’ячеславу Чорноволу під час так званої соціальної реклами довелося піти на привласнення авторства біблейських заповідей Нагірної проповіді Ісуса Христа. Проте це вже інша тема.

Проблема співвідношення реального змісту та характеру діяльності з її публічним окресленням стосується в особливості Соціал-демократичної партії України (Об’єднаної) та Партії праці. СДПУ(О), за переконаннями фахівців, є майже класичною ліберальною організацією, що об’єднує та захищає інтереси соціального прошарку “нових українців”, а Партія праці представляє інтереси директорської номенклатури. Вся спільність з соціал-демократією та лівим центром розпочинається і закінчується їх назвою та формально задекларованими цілями. В подібній ситуації перебуває і так звана соціально-ліберальна Народно-демократична партія (НДП). Лише вивчення складу керівних органів цієї структури позбавляє ілюзії про ймовірність бодай гіпотетичного зв’язку з соціальною ідеєю чи захистом прав найманих працівників.

Отож маємо в сучасній Україні вкрай неадекватну за ідеологічним представленням політико-партійну картину, яка провокує до створення різноманітних міфологем та неоднозначності в її громадському сприйнятті.

У даній статті не дається розгорнутого аналізу проблеми співвідношення реального та публічно задекларованого ідеологічного наповнення діяльності політичних партій та груп інтересів в Україні. Спробуємо лише стисло означити зміст реальної концепції соціал-демократизму і лівоцентристської політичної поведінки з огляду на українські традиції та сучасний світовий досвід.

Українська політична думка історично вирізнялася з поміж інших практичною відсутністю чистих ідеологічних концепцій. Розглядаючи праці українських вчених та політиків минулої доби, щонайменше три напрями можемо віднести до причетних у формування теорії соціал-демократії та політичної течії лівого центру.

Народницька концепція витворена цілою низкою фахівців, серед яких найвідоміші Михайло Грушевський, Сергій Шелухін, Ростислав Лащенко. Домінантою даного підходу було визнання народу (селянства) найголовнішою цінністю. Саме навколо цієї ідеї та концепції представницької демократії з елементами прямої демократії будувалися політологічні версії українських народників.

Ліберальні ідеї в Україні були також безпосередньо пов’язані з соціальними та розглядалися в національному контексті. Саме такою була позиція Михайла Драгоманова. Якщо ліберально-національний характер його праць доволі часто згадуваний, то на соціально-ліберальну детермінанту варто звернути увагу. В цьому плані вартий цитування фрагмент споминів відомого російського історика І.Гревса про М.Драгоманова: “Относительно Драгоманова надо признать, что он был последним и предпоследним (хотя и то, и другое в “особом смысле”: социалистом не доктринером, а эволюционистом, радикалом не “бунтарем”, не “заговорщиком” [по тактике], а демократом, идущим “до крайности” в идеале переустройства общественных порядков). Но вместе с тем и либералом, т.е. выдвигавшим на передний план свободу и верившим в культурные и мирные средства прогресса. Это соединение: либерал - демократ - социалист (и вместе с тем “не революционер в чистом виде”) оказалось у нас невозможным...”

Навіть комуністичні концепції не набули в політичній думці України екстремного забарвлення, залишаючись цілком поміркованими. Це дало підстави автору свого часу виокремити даний ідеологічний напрям у терміні “український комунізм”, який у підходах Василя Шахрая, Гната Михайличенка та інших поєднував соціальну та національну ідеї.

Таким чином, до значної міри в спектрі лівого центру функціонували три доволі вагомі в українській політичній думці підходи (народництво, лібералізм та український комунізм) і саме вони спричинили до формування та осмислення теорії соціальної демократії. Водночас головною проблемою історичного підходу є практична відсутність соціально-економічних розробок в дослідженнях українських вчених та політиків минулої доби. Все це провокує сучасників до доволі поверхневого тлумачення українських історичних традицій у сфері теорії соціал-демократизму.

Розгляд програмних документів та аналітичних розробок новітніх українських організацій, що ідентифікують себе з теорією соціальної демократії, засвідчує їх значну відстороненість від сучасного світового контексту. Головні дискусійні теми, характерні для світових соціал-демократичних концепцій, практично відсутні в українських політичних структурах даного спрямування. Наведемо тут лише основні з них.

Проблема ієрархії та співвідношення цінностей характеризує загальний підхід стосовно розгляду нерозривного зв’язку інтересів окремого індивіда та суспільства в цілому. Саме в цьому контексті європейські соціал-демократи розглядають і концепцію “громадянського суспільства”. До речі, з даним поняттям існує певна ідеологічна метаморфоза. Концепція “громадянського суспільства” формувалася в системі соціальної демократії, в той час коли теоретики лібералізму були достатньо критичні до неї. Однак в добу посткомунізму саме ліберальна версія “громадянського суспільства” стала не просто пріоритетною, а домінуючою в політологічних та політичних дискусіях. Українські ж соціал-демократи більшості напрямів та спрямувань послуговуються цією ліберальною версією “громадянського суспільства” з домінантою інтересу особи над всіма іншими.

Коли йдеться про економічні підходи соціал-демократії, то вони безпосередньо вмонтовані з поняттями “солідарності” та “справедливості”. Нині існує низка підходів до системи відносин між державою і економікою (в розумінні ринку), відмінність між якими полягає лише у механізмах здійснення державного втручання у ринкові відносини. Саме на цьому грунті постали структуралістські та інструменталістські концепції взаємин держави та ринку. Надзвичайно важливим є новітній підхід застосування ідей демократії як механізму управління економікою. На думку теоретиків сучасної європейської соціал-демократії, такий підхід унеможливлює керування економікою кількох підприємницьких кланів чи угруповань. (Більш детальніше про сучасні дискусії в системі теорії соціальної демократії див. Мигул І. Політичні ідеології: порівняльний аналіз. К., 1997).

Водночас сучасні українські структури, які мають претензії на соціал-демократичне обличчя в лівоцентристському політичному спектрі, мають економічні програми, далекі від вище означених. Таким чином, в економічній сфері українські соціал-демократи репрезентують скоріше певні, як правило політично застарілі, версії класичних ліберальних концепцій і здебільшого не мають нічого спільного з нинішніми європейськими соціал-демократичними програмами.

Отож, коли йдеться про сучасну моду в Україні на соціал-демократію та лівий центр, необхідно мати на увазі наступне:

• значна кількість політичних структур та груп впливу напередодні виборів зовні еволюціонувала до соціологічно-презентабельного напряму лівого центру та теорії соціал-демократії;
• нові “лівоцентристські” структури продовжують функціонувати як групи впливу сучасної групи власників - “нових українців” та директорської номенклатури - й сповідувати класичні ліберальні (часів початку ХХ століття) підходи;
• окремі лідери комуно-соціалістичного спрямування також розпочали кампанію ототожнення своєї діяльності з соціал-демократичними цінностями та лівоцентристським напрямом.

З огляду на це в сучасному українському політикумі необхідно вирізняти соціал-демократичні, квазі-соціал-демократичні та псевдо-соціал-демократичні інституції. Тоді проблема членства у клубі українського лівого центру стане більш прозорою та очевидною.

головний редактор журналу “Генеза”,

експерт центру політичного аналізу газети “День”

У цьому матеріалі йтиметься про Європу, європейських лівоцентристів, оскільки північноамериканські політичні моделі, які нині намагаються прищепити до українських реалій, мають зовсім інший ґрунт. На європейських теренах (у тому числі й Україні) поява лівоцентристських політичних сил була процесом орґанічним, має глибокі традиції й історичний досвід. Цей досвід надзвичайно повчальний для нинішньої України, оскільки в ній орґанічність становлення лівоцентристських політичних сил неодноразово штучно переривалася внаслідок історичних трагедій ХХ століття. Тому тим політикам, котрі претендують на звання лівоцентристів, вельми корисно було би звернутися до історичного досвіду європейського лівоцентристського руху, до його злетів і помилок. Зрештою — до вироблених цим рухом політичних і моральних табу, тобто до безумовних добровільних заборон на ті типи ідеологічної, політичної, організаційної та іншої діяльності, які ведуть до переродження чи до швидкого розпаду, відтак — до катастрофи лівоцентризму.

З історії. Лівий центр історично складався на основі соціал-демократичних, соціалістичних та селянсько-трудових політичних організацій. У свою чергу, ці організації оформилися як самостійні під час другого етапу доби так званих буржуазно-демократичних (антифеодальних, антиабсолютистських) революцій, розпочатого взяттям Бастилії 1789 року. Процес пошуку власної ідентичності цих організацій був доволі тривалим. Спочатку вони висували вимоги загальнодемократичного і національно-визвольного (там, де ці питання були актуальними) плану, підпорядковуючи свої дії ліберально-демократичним організаціям. Потім їхні інтереси зосередилися на захисті прав найманого працівника і дрібного власника, який одночасно виступав як трудівник, гноблений великим капіталом.

Конституювання власне лівого центру настало в другій половині ХІХ століття, коли почалося розмежування, з одного боку, радикальних організацій, налаштованих виключно на силове, збройне розв`язання соціальних проблем, та неекстремістських організацій, метою яких було завоювання влади трудовими класами за можливістю парламентським шляхом (не виключаючи, втім, і збройного опору беззаконню з боку влади та тиску на владу і великий капітал за допомогою масового страйкового руху). Ліворадикальні організації, серед яких частина вважала себе марксистами, частина — анархістами, частина — націоналістами-революціонерами (у тих країнах, які перебували під контролем інших держав), створювали централізовані партії з жорсткою дисципліною — не лише виконавчою, а й ідеологічною. Ці партії планувалися й організовувалися як своєрідні бойові машини для здобуття монопольної влади й "ощасливлювання" трудящих на основі реалізації утопії тотальної соціальної справедливості. До Першої світової війни ліворадикали й лівоцентристи соціал-демократичного ґатунку нерідко співпрацювали в межах формально єдиних структур, в тому числі й міжнародних (Другий Інтернаціонал). Під час цієї війни і після неї почалося фундаментальне розходження між цими напрямами, в результаті лівоцентристи зберегли ім`я соціал-демократії, ліві радикали придбали ймення комуністів. До комуністів перейшла й частина анархістів та націоналістів-революціонерів. З цього часу звичайним явищем стали воєнні дії між урядами, очолюваними лівоцентристами, і урядами, очолюваними лівими радикалами (це могли бути як міждержавні, так і громадянські війни або суміш першого і другого).

У країнах, де до влади прийшли ліворадикальні (комуністичні) сили, лівоцентризм став об`єктом особливої ненависті владних кіл. Адже він, виступаючи реальним, а не декларативним захисником прав найманого трудівника, домігся перетворення його в країнах Західної Європи з безправного пролетаря на повноправного і заможного громадянина. Лівоцентристські партії будувалися не на жорстких принципах централізму, а на засадах партійного демократизму, чим вигідно відрізнялися від лівих радикалів. При спільності чи близькості ідейних витоків та деяких схожих гаслах лівоцентристи і ліворадикали перебували у непримиренній ідейній суперечності. Хоча час від часу робилися спроби створення "єдиних" чи "народних" фронтів, останні для ліворадикалів завжди були тільки знаряддям для спроби здобуття всієї повноти влади. І тільки в 70-х роках ХХ століття політика розрядки позірно трохи зменшила шаленство публічної ненависті з боку комуністичних режимів до лівоцентристських сил. Слід зауважити, що для нинішніх комуністів на пострадянському просторі "соціал-демократ", "лівоцентрист" звучить як лайка. Якщо ж дехто з числа лідерів пострадянського комуністичного руху заявляє про свій "соціал-демократизм", то при ближчому розгляді його ідеологія виявляється дуже подібною до шовіністичного націонал-соціалізму.

З іншого боку, протягом ХІХ і початку ХХ століття розмежування тривало і між лівоцентристами і класичними лібералами. Загальна турбота лібералів про економічні права і свободи на практиці нерідко перетворювалася на закріплення кричущої суспільної нерівності (передусім тому, що люди в структурованому суспільстві мали відчутно різні "стартові умови"). Громадянські права у відриві від соціальних прав перетворювалися на порожню абстракцію, оскільки, наприклад, 11-12 годинний робочий день не давав жодної можливості для політичної активності. Ліберали, виступаючи в інтересах мобільного, модерного середнього і великого капіталу, використовували ліві сили як допоміжну потугу у боротьбі проти консервативних сил, проти чиновницько-військової касти і великих землевласників. Тому логічним стало відокремлення трудових, соціалістичних та соціал-демократичних партій від ліберально-демократичних організацій.

Разом з цим відбулося і розмежування в самому лібералізмі на прагматичну форму - сучасний лібералізм і радикальну - класичний лібералізм. Сучасний (або соціальний) лібералізм виходить із того, що слід опікуватися долею найманих працівників і незаможних прошарків населення, перерозподіляючи на їхню користь національний продукт. Класичний лібералізм виходить з того, що кожна людина є господарем своєї долі і ніхто не повинен нести, крім неї самої, відповідальності за її успіхи та невдачі. Останній різновид лібералізму розглядає лівоцентризм і лівий радикалізм як суцільний, нероздільний феномен, ворожий самим засадам ліберальної демократії. Таким чином ця радикальна форма лібералізму фактично лише посилює лівий радикалізм, відмовляючись йти на суспільні компроміси в питаннях соціального захисту малозабезпечених верств і вирівнювання стартових можливостей людей.

Отже, чітко виокремлений лівий центр у політичному спектрі європейських країн є результатом подій і тенденцій двох останніх століть. Серед головних загальних висновків, винесених з цього шляху лівоцентристськими організаціями, є кілька “табу”:

• заборона на участь у силовому скиненні обраних законним шляхом владних інституцій, якщо ця влада не порушує цілеспрямовано прав і свобод громадян;
• заборона на несамостійність політичної позиції, на підпорядкування чи то ліворадикальним, чи то ліберально-радикальним силам;
• заборона на дії в союзі з мілітаристсько-шовіністичними силами;
• заборона на недемократичний характер побудови самих лівоцентристських організацій.

Відтак доцільно перейти до детальнішого розгляду досвіду лівоцентризму в окремих галузях, щоб рельєфніше окреслити набутки цього досвіду.

Теорія. Пануючою ідеологією робітничого руху і його союзників наприкінці ХІХ століття став марксизм. Останній напочатку набув у більшості теоретиків II Інтернаціоналу вигляду "економічного матеріалізму", який намагався пояснити всі соціальні процеси на основі виключно економічних чинників. Проте невдовзі з`являються мислителі (серед них Едуард Бернштейн), які прагнуть до перегляду певних наріжних ідей марксизму, і серед них — примату економічного чинника. Набуває популярності погляд на марксизм як вчення про суму факторів, що визначають суспільне життя. Перед Першою світовою війною цей погляд оформлюється в "концепцію чинників" у так званому "австромарксизмі", коли суспільний розвиток уже перестає розглядатися як похідна від економіки, а політика, наука, релігія аналізуються в якості самостійних чинників соціального прогресу. Натомість ліворадикальний рух (більшовики та їхні союзники в міжнародному робітничому русі), з одного боку, радикальні течії в лібералізмі (непримиренні опоненти марксизму), з іншого, продовжували наполягати на визначальності економічного чинника в житті суспільства — при цьому роблячи діаметрально протилежні практичні висновки. Більшовики і політичні партії, об`єднані з 1919 року в III Інтернаціоналі (Комінтерні) розгорнули справжню ідеологічну війну проти тих, хто прагнув виходити з комплексу чинників при розгляді суспільства і намагався переглядати ("ревізувати") постулати Маркса відповідно до реалій сучасності. Реально для комуністів марксизм перетворився на збірку цитат для обґрунтування будь-якої дії власних партій. Для лівоцентристів Маркс став одним (лише одним) із ідейних натхненників та теоретиків справедливого суспільного устрою. При цьому у теоретиків лівого центру в ХХ столітті стає фактом принципова відмова розглядати соціальну дійсність як наслідок дії одного, провідного чинника.

Небезпека теоретичного бачення соціального світу через призму одного, провідного, визначального чинника полягає не тільки у викривленні цього світу в уяві теоретика. Значно вагомішою небезпекою є методологія пізнання і практичної дії, що ґрунтується на послідовно моністичній, ба більше — моністично-логіцистичній філософській позиції. У такому випадку все живе життя підпорядковується догматично-доктринальному баченню світу, логіка мислення і діяльності стає монологікою, в якій істина визнається тільки за одним філософським напрямом, одним соціальним класом, однією політичною партією, одним її лідером. Класичний вислід такої методології бачимо в практиці російського більшовизму, китайського маоїзму, корейського чучхе тощо. При цьому ідеологія перетворюється на соціальну міфологію, на тотальний соціальний міф, у полоні якого перебувають не тільки його творці, а й суспільство, що приймає (добровільно чи змушено) зазначену ідеологію як спрямовуючу свого існування.

У той же час лівоцентризм дотримується методологічних засад критичного раціоналізму, які не дають ідеології перетворитися на міф, а якомусь науковому авторитетові виступити в ролі пророка "світлого майбутнього".

Парадоксальність ситуації полягає в тому, що опонент марксизму — лібералізм (у формі класичного лібералізму) фактично стоїть на тих же методологічних засадах. Останній не так відверто декларує свою моно-методологічність, але з не меншою наполегливістю, ніж більшовизм, прагне досягти "ощасливлення" світу за допомогою заздалегідь розроблених рецептів. При цьому різні за своїми соціокультурними традиціями і економіко-географічними показниками країни, різні соціальні групи, різні психофізіологічні типи людей наполегливо зводяться до спільного знаменника. (Принагідно: соціальна репресивність аж до репресивної психіатрії щодо тих, хто "не вписується" у радикально-ліберальну картину світу на Заході є доконаним фактом, особливо у Сполучених Штатах Америки).

Європейський лівоцентризм у своїх теоретичних побудовах враховує те, що люди і країни є різними, і ця різність має право на існування, ба більше — вона є основою поступу нинішнього економічно єдиного, але соціокультурно і психофізіологічно різноманітного світу. Відмова від "викутої з одного шматка криці" теорії, критична раціоналістичність у погляді на соціальний світ — це ще один підсумок і урок розвитку лівоцентризму.

Ідеологія й утопія. В ідеології лівоцентризму, як і в будь-якій цілісній ідеології, присутня програма соціальних перетворень та образ досконалого соціального устрою. Такий образ звичайно називається соціальною утопією. Те, чого прагне людина, широко розкривається і стає наочним в утопічних побудовах. При цьому не лише суспільствознавство та мистецтво, а й природничі науки можуть стати засобами побудови та виразу концептуальної утопії, яка відображає настрої масової свідомості і водночас формує їх.

Утопія створюється як модель, що підлягає практичному втіленню. Ця орієнтація на практику може бути безпосередньою, як у класичній нормативній утопії, чи менш визначеною й однозначною, як це притаманно сучасним некласичним регулятивним утопіям.

У нормативній утопії йдеться про втілення в дійсність розгорнутої моделі життєвлаштування у всій повноті та подробицях. До ХХ століття існують "острівці" втілених утопічних проектів, які можуть бути полишені учасником утопічного експерименту досить вільно, і таким же вільним є "вхід" на ці "острівці". Ситуація кардинально змінюється, коли прагнення перетворити світ згідно з нормами утопії поєднується з могутністю сучасної держави. В такій ситуації вихід із сфери дії утопічного проекту може бути покараний як зрада; протест подумки, навіть простий сумнів у правоті утопічних установок зазнає переслідування. На перший план виступають претензії утопії на всезагальність, принциповий розрив з усталеним, "старим" світом. Нормативна утопія втілюється в авторитарному чи тоталітарному державному устрої і перетворюється на соціальний міф.

Серед нормативних утопій можна виділити й ті, що зорієнтовані на неприхований тоталітаризм, і ті, які відбивають прагнення до розкриття можливостей самореалізації людини, здійснення стрибка до "царства свободи". Однак у випадку одержавлення нормативної утопії будь-який гуманістичний аспект неминуче приходить у суперечність з формою його реалізації й вироджується в елемент соціальної міфології.

Робітничий і соціал-демократичний рух у ХІХ — на початку ХХ століття віддавав перевагу нормативним соціальним утопіям, вважаючи за необхідне підпорядкувати дійсність ідеологічним побудовам. Проте досвід ліворадикальних соціальних експериментів, коли утопія "загального щастя" будувалася на основі ҐУЛАҐу, довів необхідність зміни типу утопічного конструювання майбутнього.

Лівоцентристські сили принципово відмовилися від створення моделей досконалого світу, під який будь-що має бути підігнана дійсність. Складовою ідеології європейського лівого центру стала так звана регулятивна утопія, тобто така, яка накреслює стратегічні соціальні орієнтири і не створює ніяких рецептів досконалого майбутнього. Її місія — сприяти індивіду в суспільно-політичному та ціннісному пошукові, не приписуючи повних й остаточних принципів життєвлаштування.

Економіка. Лівоцентристський рух як такий, власне, і постав на перетині боротьби за громадянські й економічні права. Відображаючи інтереси найманих працівників і дрібних приватних власників, лівоцентристи спочатку вбачали суспільне зло в самому факті існування великого капіталу, який пропонувалося знищити, частково передавши його державі, частково — асоціаціям трудівників, частково — дрібним власникам. Спроби ліворадикалів тотально націоналізувати економіку засуджувалися лівоцентристами, але саме через їхню тотальність. Націоналізація ключових галузей економіки розглядалася як основа побудови справедливого соціально-економічного устрою. Проте, коли після приходу до влади шляхом загальних виборів у низці європейських країн, лівоцентристи спробували було провести в життя принципи націоналізації заради націоналізації, тобто заради торжества певної ідеї, невдовзі виявилася недостатня економічна ефективність багатьох з націоналізованих галузей. (Хоча в певних випадках націоналізація спрацювала, особливо тоді, коли йшлося про розвиток і утримання інфраструктури). Іншим засобом обмеження апетитів великого капіталу вважалися прогресивні податки на прибуток. Виявилося, що це спричиняє значний спад ділової активності і відтік капіталу за кордон, "тінізацію" економіки.

Значно ефективнішим виявилися заходи непрямого стимулювання вкладання одержаних прибутків у соціально значущі сфери (за вибором власника прибутку), ніж просте вилучення і перерозподіл цих прибутків за допомогою державного механізму. Отож у галузі економіки лівоцентристські сили досягли розуміння необхідності поєднання державної, муніципальної та приватної власності задля забезпечення ефективного функціонування економіки, поєднання з метою реалізації соціальних прав людей. (При цьому важливе значення, на відміну від ліберальних теорій, має муніципальна власність, яка не зводиться ні до державної, ні до приватної.)

Уроком історії стала відмова від тотальної націоналізації (одержавлення) як засобу досягнення соціальної справедливості і від прагнення надати одній формі власності безумовного домінування в економічній сфері.

Політика. Власне, про чільні політичні висновки вже йшлося вище. Тут хотілося б звернути увагу ще на деякі аспекти політичного досвіду лівоцентристів — як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. За всіх розбіжностей з класичним лібералізмом, і він, і лівоцентризм є феноменами, здатними існувати біч-о-біч у демократичному суспільстві. І у випадку приходу одного з цих політичних напрямів до влади, інший не буде знищуватися за допомогою силових засобів. У той же час лівий радикалізм (і його своєрідний "ліво-правий" близнюк у вигляді націонал-соціалізму) прагнуть до тотальної влади, до ствердження тоталітарного суспільства. Тому неможливий за умов нормального розвитку союз лівоцентристів з радикальними лібералами (і, додамо, традиціоналістами-фундаменталістами) є цілком можливим за умов загрози підвалинам демократії з боку ліворадикального чи "ліво-правого" тоталітаризму — загрозі внутрішній чи зовнішній. Такі союзи довели свою ефективність за екстремальних умов і повну неефективність за умов нормального розвитку.

Що ж стосується союзів з ліворадикалами проти націонал-соціалізму, які видавалися природними в силу певних спільних ідейних витоків лівоцентризму і ліворадикалізму, то вони не були і не могли стати ефективними, оскільки (як відомо тепер з документів Комінтерну, Комінформу тощо) ліворадикали прагнули тільки ствердити своє домінування в робітничому русі. І у вирішальний момент могли зрадити своїх партнерів — звичайно за вказівкою з "центру", де б не розташовувався на той момент цей центр — у Москві, Пекіні чи Гавані. Ліворадикали спрямовували силу альянсу не стільки проти націонал-соціалізму, скільки проти ліберальної демократії, штовхаючи ліберальні і консервативно-традиціоналістські сили на пошук компромісів із націонал-соціалізмом.

Тому союз із партіями й рухами, які дотримуються загальних принципів демократії проти небезпеки радикалізму, можливий; союз з одними радикалами проти інших радикалів — вкрай небезпечний.

Що стосується зовнішньої політики, в тому числі політики міжнародного робітничого й соціал-демократичного руху (уособленням якого є нині Соціалістичний Інтернаціонал), то в 70-х роках у рамках політики розрядки Соцінтерн зробив принципові поступки комуністичним режимам, скасувавши членство в Інтернаціоналі еміґрантських соціал-демократичних і соціалістичних організацій країн, в яких ствердився тоталітаризм. Така поступка тодішнім кремлівським можновладцям і їхнім східноєвропейським сателітам мала далекосяжні наслідки.

Коли почалася перебудова, коли почали відновлюватися демократичні політичні організації у Східній Європі і на території Радянського Союзу, лівоцентристські сили опинилися в дуже складному становищі. Адже права опозиція мала закордонні організації, кошти, друковані видання, зв`язки із відповідними західними структурами, в той час як лівоцентристам довелося практично повсюдно все починати з нуля. Це призвело, зокрема, до організаційної розпорошеності лівоцентристського руху, клубного характеру цього руху, до його відриву від вітчизняних традицій, до непропорційно великої ваги екс-комуністів у лівоцентристських партіях, нарешті, до дуже повільного налагоджування зв`язків з лівоцентристами Західної Європи. Відтак сильний лівий центр у більшості посткомуністичних країн так і не склався (партії, які представляються лівоцентристськими, нерідко є клановими організаціями колишньої номенклатури).

Отож європейський лівий центр мусить дати собі звіт — не можна за рахунок споріднених партій іти на поступки впливовим недемократичним силам, які контролюють ту чи іншу країну тривалий час.

Свобода совісті. Починав соціалістичний рух ХІХ століття з того, що заперечував християнство (і взагалі будь-яку релігію). Більше того, цей рух акумулював у собі потужний атеїстичний потенціал. Ідеологи лівих сил того часу дошкульно висміювали релігію, заперечували її вселюдську цінність. Бути лівим і бути атеїстом — означало, властиво, те саме.

Проте у країнах, де стверджувало себе загальне виборче право, частково з прагматичних міркувань (адже значна частина потенційного електорату лівих належала до тієї чи іншої церкви), частково в міру зменшення ваги та ролі лівих радикалів, але соціал-демократи і соціалісти в основній масі почали схилятися до того, що конфесійна належність - особиста справа учасника руху. Поступово лівоцентристи дійшли висновку, що конфесійна належність є особистою справою члена партії. Це сприяло переходові від так званих світоглядних засад партійної будови до програмних.

Іншими словами, нині серед ідейних коренів лівоцентристських поглядів своє місце посідають поруч і християнство, й ідеї просвітництва, і вчення Маркса про історію й суспільство. Це пов`язано з неоднаковими поглядами членів партій на людину, на її призначення, сенс її життя. Але все це не є еклектикою, а відображенням складної реальності соціокультурного світу, розмаїття людських психофізичних типів. Принципово важливо, що лівоцентристські партії при цьому не вдалися до інших крайнощів, які відчутні в посттоталітарному суспільстві — до визнання загальної обов`язковості належності кожного громадянина до певної конфесії, певної Церкви.

Неможливість ототожнення лівоцентристських ідей як з атеїзмом, так і з певною конфесійною належністю, — одне з принципових досягнень європейського лівого центру.

Мораль. Морально все, що служить втіленню певної утопічної ідеї (комунізму, розбудови нації тощо), — такий погляд є звичайним для ліво- і праворадикальних політичних сил. З іншого боку, радикальним лібералізмом мораль розглядається як суто прикладне, інструментальне явище. Для традиційних правих мораль є фундаментом соціального буття, який стоїть на загальновизнаних й освячених авторитетом церкви цінностях. Всі ці погляди не збігаються з поглядами на мораль лівого центру. Для нього мораль втілена насамперед у поєднанні прагнень до свободи, солідарності й справедливості для всіх людей при повазі до поглядів кожного (як члена партії, так і будь-якого громадянина). Моральність реалізується у діалозі, у прагненні до взаєморозуміння, у визнанні первинності цінностей індивідуального буття людини над колективними, політичними, економічними цінностями.

Відмова від загальнообов`язкової і водночас інструментальної моралі (як на рівні партії, так і на рівні суспільства) за необхідності дотримання певних норм суспільного співжиття, які, власне, і роблять людину людиною, — ось результат пошуків лівоцентристського руху в цій царині.

Соціалізм. Це магічне слово було паролем для робітничого руху і його союзників у всій Європі. Його вживали і марксисти, й анархосиндикалісти, й націоналісти-революціонери. Розуміння соціалізму при цьому було дуже різним. Одні розглядали його як прикінцеву мету всього суспільного розвитку, яку треба прагнути досягнути всіма можливими й неможливими засобами. Для інших соціалізм був певною моральною категорією, яка характеризувала більш справедливий устрій, ніж капіталізм. Треті вбачали можливість співіснування в одному суспільному устрої елементів капіталізму й соціалізму. Четверті, нарешті, розуміли соціалізм як просту неґацію, відмову від капіталізму. Звідси й діаметрально протилежні практичні спроби реалізації ідеї соціалізму на практиці.

Від початку ХХ століття і майже до його закінчення дискусії навколо соціалізму вирували навколо тези про "диктатуру пролетаріату" як засіб побудови соціалізму. Іншими словами — про необхідність граничної несправедливості і несвободи як необхідного етапу в побудові вільного й справедливого суспільства. Для правлячих лівих радикалів диктатура пролетаріату стала евфемізмом, який прикривав диктатуру партійної номенклатури. Для ліворадикального руху Заходу диктатура пролетаріату тривалий час була синонімом досягнень Радянського Союзу — "досягнень", що головним чином були створені зусиллями ідеологічних служб. Для лівоцентристських партій у період між двома світовими війнами диктатура пролетаріату виступала синонімом "демократії робітничого класу" або "трудової демократії", тобто наголошувалося на масовій участі трудящих в управлінні державою при збереженні загальнодемократичних свобод. І лише після Другої світової війни лівоцентристські партії рішуче відмовилися від самого використання поняття "диктатура пролетаріату", замінивши його поняттям "соціальної демократії".

Оскільки ж практика цього періоду показала побудову тоталітарного соціалізму як комуністами, так і націонал-соціалістами, лівоцентристами використовувалося виключно поняття "демократичного соціалізму", щоб показати його принципову відмінність від соціалізму тоталітарного. Такий підхід (як і визнання плюралізму форм власності), зокрема, сприяв розширенню соціальної бази лівоцентристського руху, до якого приєдналися численні представники середніх верств населення.

Висновок з цього може бути сформульований так: для лівоцентристських партій соціалізм, тобто суспільство соціальної справедливості, солідарності і свободи, нерозривно пов`язаний із загальними принципами демократії, виробленими багатотисячолітнім розвитком людства. В цьому контексті дискусійним видається саме вживання терміну "соціалізм" (як і "капіталізм") щодо розвинених європейських держав. Чи не настав час вироблення понять, що більш адекватно відображають соціальну сутність суспільства у переході до постіндустріальної доби (оскільки і "соціалізм", і "капіталізм" є характеристиками властиво індустріальної доби)?

Партія. Вже говорилося, що одним із головних висновків з історії розвитку лівоцентристського руху є відмова від побудови монолітної партії, "бойового механізму" для завоювання одноосібної влади. Проте водночас безмежно широка, аморфна партія на взірець профспілкової організації чи партія клубного типу також є малоефективною як у виборчих змаганнях, так і в міжвиборчий період, коли виникає потреба в мобілізації широких мас для акцій протесту проти дій влади (коли партія в опозиції), або на підтримку влади (коли партія є правлячою), або проти екстремістів різного ґатунку.

Слід зауважити, що лівоцентристський рух не запропонував якоїсь єдиної моделі партійного будівництва. Але вимальовується приблизно така його схема:

• партійні кадри, які обираються на свої посади на засадах широкої внутрішньо-партійної демократії;
• партійні активісти;
• члени партії, які не виявляють особливої активності, а головним чином підтримують партію морально й матеріально та діють в період виборів;
• молодіжні організації;
• формально безпартійні громадські організації "третього сектора", які співчувають партії та підтримують її;
• фонди, що акумулюють кошти для діяльності, яка відповідає партійній ідеології (не обов`язково для діяльності членів партії);
• масові профспілкові організації, з якими існують угоди про співпрацю.

Увесь цей складний механізм діє, виходячи не з волі "професійних революціонерів", а зі спільності інтересів та переконань учасників організацій. Складність організаційної мережі практично унеможливлює диктат однієї особи чи групи осіб. Від керівництва партії вимагається незаперечний авторитет, у тому числі й моральний, який досягається шляхом проведення публічної політики. Залаштункові розборки й тиск кланів несумісний з лівоцентризмом.

Тому можна сказати, що успіху досягає лише та лівоцентристська організація, яка будує свою діяльність на засадах публічної політики, широкої внутрішньо-партійної демократії, на спільності політичних інтересів і на моральному авторитеті лідерів. В іншому випадку партія вироджується в сектантські групки, що ведуть між собою нескінченну війну, спричинену особистими амбіціями та ідеологічними догмами.

Звичайно, цей огляд історичного досвіду лівоцентризму і заборон-табу, вироблених на підставі цього досвіду, є неповним. Поза увагою у цьому аналізі лишилася, наприклад, така надзвичайно складна проблема, як розуміння лівоцентристськими партіями національного питання. Вона, безумовно, потребує окремого дослідження. Як, наприклад, і проблема здійснення владних функцій представниками лівоцентристських партій. Проте осягнути неосяжне не можна. І ще одне. Автор намагався підійти до кола проблем, заявлених у статті, саме з позицій критичного раціоналізму, притаманного теоретичним пошукам сучасного лівоцентристського руху. Виклад висновків унаслідок обмеженості обсягу статті неминуче здійснювався в дещо тезовій, нормативній формі.